Свобода. Що це таке? Чи є вона взагалі? Чи це ефемерне поняття? Звичайно, філософи дають свободі своє визначення. Але я не про це. Я про те, як поняття «свобода» сприймають молоді люди? Зазвичай, у їхнему сприйнятті – це ” роблю, що хочу ” . Але така свобода оманлива. Триває вона доти, доки не зіткнеться з чужою свободою. І тоді з них двох виграє той, у якого руки довші і кулаки важчі. І що далі? Хаос? Я живу в невеликому селі, що поряд із обласним центром. Тут усі одне одного знають, не те що у великих містах, коли навіть сусідів по сходовому майданчику не знають.
Через будинок від мене живуть Петрові. Чоловік із дружиною, донькою Маша та Даша. Чоловік агроном, дружина вчителька. Дівчатка виросли, закінчили школу. А потім Даша поїхала із села… Я приїхав до столиці у відрядження. Рано-вранці, зійшовши з поїзда, йду до метро. По дорозі кіоск з кавою. Захотів поснідати. Заглянув у віконце – на підлозі сидить чи то хлопець, чи то дівчина. Чи не розбереш. Кросівки, джинси, толстовка з накинутим на голову капюшоном. – Налийте мені каву, будь ласка, – звертаюся я до цієї безстатевої істоти. Відкидається капур, відкривається обличчя.
Дашка! – Вигукнув я. – Ти що тут робиш? – Я живу тут, – відповідає вона. – Як це “живу”? – дивуюся я.– Так. Живу в кіоску. Розстелю на підлозі ковдру і сплю. З дозволу господаря, – дивуючись моєї безглуздості, пояснила дівчина. – А митися як? Де миєшся? – перебуваючи в розгубленості, спитав я. – На вокзалі. Там є умови. Мені дозволяють, – пояснила мені Даша. – І як? Тобі подобається таке життя! – вражений таким побутом спитав я. – Так. Я вільна. Живу як хочу. – З гордо піднятою головою відповіла дівчина. Вільна? Чи…