Нещодавно я зі своєю подругою Танею пішла до магазину. Ми разом самі заробляємо, не можна сказати, що з дуже заможних сімей. Але іноді прогулятись по магазинах можемо собі дозволити. Таня має двох дітей, вони з чоловіком платять іпотеку на квартиру, але практично вже все виплатили. Залишився останній рік. Ще грошей вистачає на няньку. Хоч діти вже й ходять до школи, але до гуртків їх няня відвозить. І ось стоїмо ми у магазині. Наш з Танею погляд одночасно впав на одну синю сумочку. Вона так добре підходила до білого Таніного пальта.
Начебто все одне під одне пошито. Я відразу сказала Тані, щоб вона брала сумку. Тим паче коштувала вона не так дорого, до її бюджету точно все входило. Таня подивилася сумку, вона їй дуже сподобалася. Вже вирішила, що напевно її візьме. Але тільки взяла до рук телефон і почала дзвонити. -Тань, ну потім по телефону поговориш … -Та я чоловікові дзвоню, щось він не відповідає. Значить і сумку поки що не зможу взяти. -Це як пов’язано? -Ну а як же без його згоди мені щось купувати? -Таня, що я чую. Ти доросла жінка, сама заробляєш.
Ти сама маєш право розпоряджатися тим, що заробила. Тим більше, ти не дорогу шубу або діаманти купуєш, це проста сумка. Як взагалі за такими дрібницями можна у чоловіка дозволу питати… він що модний дизайнер, щоб тобі поради давати? Якщо щось сподобалося, то треба брати, а не чужого схвалення чекати. Після моїх слів Таня замислилась. Сподіваюся, що до неї взагалі дійде, що це якась безглузда ситуація. А якби ми спідню білизну брали, вона б що, теж у чоловіка все питала?