Мені здається, що мій чоловік – найнаївніша людина на світі. Як же можна не бачити несправедливість батьків впритул? У нас є квартира з чудовим ремонтом, нова машина. Є – але все завдяки моїм батькам. Плюс до всього, мама постійно допомагає нам із дитиною: забирає її до себе на дачу мало не на ціле літо. Щодо свекрів, то за 6 років нашого спільного життя вони не допомогли нам ніяк: ні матеріально, ні фізично. Я б і слова не сказала з приводу того, що вони не хочуть нам допомагати, якби не одне АЛЕ: здається, що старший брат мого чоловіка – єдина дитина свекрухи. Чоловіка все дитинство обділяли увагою батьки.
Старшому діставалося все, а ось чоловік як молодший доношував за братом все від кросівок до курток. Близько 10 років тому свекруха отримала від своїх батьків квартиру у спадок – у самому центрі столиці. Щоб усім було вигідніше, вони продали цю квартиру, вирішивши купити синам по однушці. Старший брат мого чоловіка був на той момент уже дорослим, отже заїхав туди разом зі своєю дівчиною. А ось квартиру молодшого батьки вирішили здавати – поки що той підросте. Звичайно, гроші від оренди залишилися тільки у батьків. Вони облаштували собі життя, сплатили за весілля старшого сина, подарували їм машину.
А мій чоловік жодного слова не пискнув навіть тоді, коли став повнолітнім. Він жодного разу не попросив свою квартиру назад, або бодай частину від орендної плати. Ситуація не змінилася навіть після нашого весілля – навіть після нар0 дження дитини. Я майже на 100 відсотків впевнена, що гроші від орендної плати батьки повністю віддають старшому синові. Мої сумніви підтвердилися того дня, коли свекруха випадково ляпнула, мовляв, даремно вони тоді продали трійку в центрі: треба було одразу віддати її старшому. Подивилася в цей момент на чоловіка – а той сидів, кивав і доїдав салат. Ми не бідуємо, але грошей у нас не вище даху. Будь-яка копійка пішла б нам на користь. Тільки б була ця копійка, якби чоловік не був таким лопухом.