Вікна, що покосилися, і запах вогкості. Кольори настінного килима перестали горіти яскраво червоним, покриті шаром пилу. Я пройшовся туди-сюди, краєм свідомості помітив, що зараз потрібно менше кроків, щоб відміряти кімнату вздовж і впоперек. Думки знову закрутилися в голові, мов неспокійні птахи. Що ж сталося тринадцять років тому? Що змусило всю мою родину звідси втекти, причому так швидко, що частина речей так і залишилася лежати? Спогади про той час залишилися свіжими, ніби хтось кмітливий, який добре знає, що вони ще знадобляться, попередньо змочив їх у формаліні. Було спекотне літо. Я, дванадцятирічний хлопчик, бігав нашим городом в одних трусах. Бабуся зазвичай з’являлася на ганку, як їй здавалося, роздавала дуже цінні вказівки -Гей, Максиме, не забудь квіти полити, зрозумів? Бо на річку більше не пущу! І грядки нові треба викопати, ми цього року вирішили весь двір засадити!
Я морщився, як від кислих ягід, але все-таки вказівки виконував. Річка була основною літньою радістю та надійним методом для шантажу. Я копав грядки в тій частині ділянки, яку батьки купили нещодавно у нашої сусідки тітки Зіни. Усі казали, що бабуся Зина відьма. Особисто я її завжди побоювався, її вигляд завжди мав якийсь жалобний. Жінці було більше вісімдесяти, але вона бадьоро шкутильгала, ще примудрялася маленьку внучку виховувати. У неї батьків не стало через автокатастрофу. Щоправда, коштів жінці не вистачало, а то не почала б вона розпродавати майно. Я копав землю, і раптом лопата натрапила на щось тверде. -Ну що за чорт! Камінь чи що? Це зовсім не було каменем, виявилося маленькою, металевою скринькою. Дивну знахідку відніс бабусі. Там годину над нею клопотала, змогла нарешті замок відкрити шпилькою для волосся, ми зазирнули всередину і завмерли. Там була безліч золотих прикрас. Увечері повернулися батьки. Мене тоді в кімнату вигнали і наазали забути про знахідку. Але я підслуховував. -Це старої добро, точно вам говорю, – говорила бабуся. -І що нам робити? -Мовчати, а то повернути доведеться! – сказала мама. -А потім можемо квартиру купити у місті! -Мрійливо простяг батько.
Минуло три місяці, батьки активно переглядали квартири для придбання. Якось надвечір до нас заглянула сусідка, батьки явно напружилися, побачивши її. Щойно пройшовши поріг нашого будинку, вона кинулась навколішки: -Мої заощадження залишилися на тій частині землі, що я вам продала! Я точно знаю, я перевірила все. Це помилково сталося. Будь ласка, поверніть їх, мені не для себе, у мене внучка злягла! Їй лікування потрібне дороге. Вона єдиний сенс мого життя, прошу вас! Батьки переглянулись і хором відповіли: -Нічого не знаємо, нічого не знаходили! Можете самі пошукати! Шукала Зіна два дні, але через зрозумілі причини безуспішно. Через місяць її внучки не стало, слідом за нею пішла й бабуся, яка не витримала втрати. Батьки намагалися цю тему взагалі не порушувати. Але як тільки стару поховали, спати в нашому будинку стало неможливо. Вночі піднімалося страшне виття. Раз у раз ми прокидалися від страшних голосів. Ніхто, крім нас, у селі з таким не стикався. Вночі хтось стукав у двері, коли нікого за нею не було. Це так налякало батьків, що вони швидко купили квартиру в місті і з’їхали. Але й у квартирі, купленій на гроші Зіни, не було нам щастя. Через місяць після того, як ми там заселилися, сталася пожежа. Добре, що ніхто не постраждав. Зараз все більш менш добре. Після пожежі ми винаймали квартиру, зараз взяли в будинок іпотеку.