З Марією ми потоваришували першого ж дня, коли вона влаштувалася до нас в офіс. Наші столи стояли поряд, тому ми дуже багато спілкувалися, і не лише з робочих питань. А після роботи часто йшли кудись погуляти: часто ходили по магазинах, могли годинами сидіти в кафе тощо. Але професіоналізм був закладений у мені ще з юності. Мої перші наставники чітко і жорстко навчили мене розділяти особисте та робоче. Що стосується професійних амбіцій, то я завжди прагнула якнайдалі просунутися кар’єрними сходами.
А ось Маша ніяких амбіцій ніколи не мала. Коли я сиділа за паперами до пізньої ночі, Маша могла подзвонити мені і читати натації щодо того, що мені потрібно переглянути свої життєві орієнтири і трохи подумати про особисте. Але мені було все одно на її чи ще чиїсь слова: я хотіла досягти професійних висот, і жертвувала всім заради досягнення своєї мрії. І мені вийшло: мене підвищили. Маша, здавалося, раділа більше за мене. А чому – я зрозуміла трохи пізніше. Спочатку мені потрібно було вникнути в суть своїх нових обов’язків, тому на обстановку в колективі я не звертала уваги: просто не було часу.
А коли цей час таки з’явився, я зрозуміла, як змінилася Маша. Вона вирішила, що коли її подруга стала начальницею відділу, то тепер вона може дозволити собі набагато більше, ніж раніше. Вона могла не прийти на роботу просто тому, що, бачите, трохи нездужало вранці. Гаразд, не прийти вранці: так вона могла відлежуватися кілька днів. Перший місяць я ще терпіла вибрики своєї подруги, але поступово почала розуміти, що обстановка в колективі почала розпалюватися. Спочатку я вирішила поговорити з Машею.
Після першої ж розмови подруга чмихнула щось, мовляв, їй все одно, що про неї подумають у колективі. Наш колектив почав показувати нижчі результати, і в мене більше не залишилося виходу: я звільнила Машу. У день звільнення я пояснила їй свою позицію і попросила, щоб це не позначилося на нашій дружбі. Вона пішла, грюкнувши дверима, і поки не виходила на зв’язок.