Ми з дружиною виховували двох чарівних дівчаток-близнючок. Я робив усе для того, щоб три мої жінки ні чого не потребували. Час минав, і в один момент я зрозумів, що я не живу, а існую, служачи грошовим мішком для дружини та дочок. Я подумав, що можна забезпечувати дочок, не перебуваючи при цьому у стосунках із їхньою мамою. І саме з цією думкою подав на розл учення. Роз лучення для дружини не стало сюрпризом, адже все саме до цього вело. Ми давно не відчували одне до одного нічого романтичного, скоріше просто жили під одним дахом для видимості сім’ї.
Через 9 місяців після роз лучення я зустрів Алісу у парку. Ми розмовляли, і я відчув щось тепле, щось, чого мені не вистачало останні кілька років. Я проганяв усі думки про Алісу, намагався не думати про неї, але, відпустивши ситуацію, зрозумів, що все насправді набагато простіше: я любив цю жінку і більше не уявляв свого життя без неї. Через рік стосунків із Алісою я зробив їй пропозицію, і вона відповіла мені згодою.
Так у 46 я знову одружився з коханою жінкою. Мені не терпілося поділитися новиною з доньками, і я очікував від них будь-якої реакції, тільки не такої, яку отримав у результаті. Дівчатка звинуватили мене в зраді, мовляв, раз я одружуюся з іншою жінкою, значить, я їхню маму ніколи і не любив. Я не розумію, як ці два факти пов’язані, але все ж таки… Невже, я не маю права на особисте щастя, і в свої 46 я зобов’язаний рахувати дні до свого кінця, якщо я роз учився з колишньою?