Я живу одна. Працюю віддалено зі своєї квартири. Коли сестрі потрібно було кудись відлучитися з дому, вона приводила до мене своїх малюків-близнят, на пару-трійку годин. Моя подруга Галина теж приводила до мене своїх дітей. Мені це навіть було вигідно. Діти вчотирьох добре грали, а Галина стежила, щоб вони не дуже шуміли і не заважали мені працювати. Так тривало приблизно рік. Потім сестра віддала дітей до дитсадка, і близнюки стали рідкісними гостями в мене вдома.
Але Галина приходити в гості з дітьми не перестала. Більше того, якщо раніше вона сама стежила за дітьми, то тепер вирішила залишати їх зі мною, щоразу виправдовуючись тим, що має важливі справи. Після кількох разів таких її відвідувань, я зрозуміла, що тоді, коли до мене приходили племінники, вона спеціально приводила своїх дітей, щоб ті звикли і до мене, і до мого будинку. Тепер дітлахи самі просяться до мене в гості. А Галина, вирішивши, що робота на віддаленні – це хочеш працюй, не хочеш – не працюй, вирішила зробити з мене безкоштовну няню.
Коли вона вкотре попросила посидіти з її дітьми, я відмовила їй у допомозі. – Ти не хочеш з моїми дітьми сидіти? Ти ж із племінниками сиділа! – Якщо тобі терміново треба буде кудись сходити, тоді я допоможу. А так я не нянька, і мій будинок не дитсадок. – Але ж тобі нудно! – У мене робота! Про яку нудьгу може йтися?! – Та яка це робота, сидячи вдома… Загалом ми з нею посварилися. Тепер навіть не вітаємось.