У п’ятницю, до кінця робочого дня, дітей, на велику радість Марини Петрівни, виховательки в садку, швиденько розібрали батьки. Залишилися лише двоє: Даша та Афшин. Батьки цих дітлахів працювали допізна, тож забирали їх останніми. Батько Афшина взагалі забирав до себе на ринок. Але на годиннику вже дев’ятнадцята година, а тата хлопчика все немає і немає. Марина Петрівна ще годину погуляла з малюком на вулиці, чекаючи на папу Афшина. Втративши терпіння, вона набрала номер Хусрова, батька хлопчика. Ніхто не відповів на дзвінок. Марина вирішила відвести дитину до батьків сама. – Афшар, ти дивись уважніше. Якщо побачиш тата чи маму, скажи мені.Ринок, де торгували батько та мати малюка було вже закрито.
Марина звернулася по допомогу до охоронців. – Не підкажете, де можна знайти Хусрава чи його дружину? – У поліції. У них план із нелегалів не виконано, от і забрали всіх поспіль, – відповів чоловік. – Як же мені бути з хлопчиком? – Нічого не можу порадити… Жінка пішла з малюком до себе додому. Там познайомила хлопчика зі своєю донькою та чоловіком, і вони сіли вечеряти. Товариш чоловіка Марини працював у поліції. Поївши, чоловік подзвонив йому. – Їх невдовзі мають випустити. Збирайтеся, поїдемо. – сказав він, поговоривши з товаришем. У поліцейській дільниці їх запросили до кабінету, де побачили батьків Афшина. Його мама, побачивши сина, одразу кинулася обіймати хлопчика.
Марину Петрівну попросили написати характеристику на Хусрава та його дружину. Жінка написала наскільки можна позитивний відгук. Від цього залежало, коли відпустять… – Дякую вам величезне, – сказав Хусрав Марині та її чоловікові. – Чи часто вас так забирають? – Запитав чоловік. – Буває. Сьогодні протримали більше, ніж звичайно. – А хто ви за фахом, – спитала Марина. – Я вчитель математики, дружина вчитель хімії. – Чому ж ви не працюєте за фахом? – Для роботи в школі треба легалізуватися, а для цього вимагають непідйомних хабарів, – сумно махнув рукою Хусрав…