Одного разу в моєму житті я подумав, моя племінниця назавжди залишиться з моєю мамою, далеко від своїх батьків. Справа в тому, що, одружившись, мій брат із дружиною почали жити з мамою у нашому батьківському домі. Їх це не дуже влаштовувало, тож незабаром братом та невісткою було ухвалено рішення переїхати через рік до Німеччини на заробітки. Рік вони назвали не просто так, а тому, що у них тоді вже була піврічна дочка, яку можна було залишити без мами після закінчення терміну хоча б ще на рік.
Так ось, через рік брат із дружиною зібралися, купили квитки та переїхали до Німеччини, залишивши півторарічну Мілену з мамою. Дівчинка спочатку багато плакала, а потім вона звикла до бабусі та почала навіть плакати за нею, коли вона відходила від онуки на хвилину. Проблема в тому, що у мами тоді була відпустка, і вона мала ще повернутися на роботу. А тато працював у нічну зміну, а коли він повертався додому, онука своїм плачем йому спати не давала. Мама часто дзвонила старшому синові, розповідала йому ситуацію, просила повернутися якнайшвидше або хоча б забрати внучку до себе, а ті все говорили, мовляв, встигнемо до закінчення твоєї відпустки, нам треба самим тут влаштуватися і тільки потім доньку привезти сюди.
Я вже думав, брат так і продовжить обнадіювати маму порожніми обіцянками, проте невдовзі вони з дружиною зрозуміли, що їхнє місце тут, на батьківщині. Повернулися вони в Україну, винайняли квартиру і почали потихеньку відкладати на початковий внесок. Я був такий щасливий, якщо чесно, що все так вийшло, бо я бачив, як мамі важко, а вона нікому скаржитися не хотіла.