У мене медична освіта, і нещодавно я вступила терапевтом до місцевої поліkлініки. Частина пацієнтів адекватно реагують на мій вік і з ними мені завжди приємно працювати. Але є величезна кількість людей, які як ліkаря обов’язково хочуть бачити людину з сивим волоссям. А мене вони сприймають як маленьке кошеня, яке хтось забув у кабінеті. З такими людьми завжди якісь проблеми: розмовляють неохоче, ставиш діагноз – обов’язково сперечаються. Таким людям дуже складно пояснити, що те, що вони прочитали в інтернеті, – не обов’язково їхній випадок.
І якщо їхня сусідка місяць тому перехворіла на щось, нео бов’язково, що в них зараз те саме. Я завжди питаю таких людей: а якщо ви всі знаєте, навіщо тоді прийшли до ліkаря? Показати свої знання? Дуже часто вони сперечаються щодо того, який препарат я їм призначила. Кажуть, що їхня знайома чи родичка його пила – нуль результату. Немає сенсу питати, а на що хворіла ваша знайома, в якій формі і т.п. Крім того, що ці люди псують настрій і знищують нервові клітини, то вони ще й засиджуються годинами, затримуючи чергу з людей, яким дійсно потрібна допомога.
До кінця робочого дня мені вже не хочеться когось бачити чи чути. Призначиш комусь ліkи, запитають – а що буде, якщо не пити? Прописуєш здати аналізи, кажуть, що в них чоловіки, діти, бабусі, що лежать, – здавати їм ніколи. Якось я запитала у досвідчених колег, як вони справлялися з такими ситуаціями та змогли вижити стільки років. Порада у них проста: нічого не приймати близько до серця. Роби свою роботу, а думки та претензії людей – це вже їхня справа.