Моя свекруха збожеволіла. Єдине, що в неї в голові – це одержимість ідеєю скоріше збагнути онуків. На щастя, у мене чоловік адекватний, і він щоразу ввічливо просить свою маму не лізти не у свою справу. Каже, мовляв, якщо їй хочеться за кимось доглядати, то може сама наро дити, або собачку завести. Іноді свекруха тисне на жалість. Каже, що непокоїться; а раптом вона не встигне награтися з онуками – так і піде на той світ. Мені зараз 27 років. Коли ми з чоловіком планували сімейне життя, я йому прямо сказала, що кар’єра на першому місці. Тому народжувати дітей до 33 років я не буду. Він був згоден. Так би й тривало, якби не постійні натяки мами щодо того, що сім’я без дітей – не сім’я.
Невже свекруха не розуміє, що наро дити та виховати дитину – це тобі не до зоопарку сходити. Потрібно бути готовим до цього фізично, морально та матеріально. А народжувати дітей тільки для того, щоб свекруха пораділа – така собі мотивація. Звичайно, вона лише гратиметься з ними, іноді годуватиме, може, уроки з ними робитиме. А мені потрібно буде по 9 місяців ходити з величезним животом, відмовитися від нормального сну, прокидатися щогодини, вічно слухати плач і примхи, мотатися поліклініками і т.д. Нещодавно я повернулася з роботи раніше і застала свекруху у себе в спальні.
У цей момент вона копалася в мої тумбочки. Зрозуміло, що вона шукала там таблетки. Я розсердилася, накричала на неї, сказала, що після такого вчинку про онуків вона може забути назавжди – так вона розплакалася, вибігла, почала чекати на свого сина, щоб наскаржитися. Розумію, що це було жорстоко з мого боку. Але, по-перше, хто їй дав право пхати свій ніс у мою кімнату і копатися в моїх особистих речах? І, по-друге, якби вона змінила мої таблетки, і я б заваг=rітніла – якій дитині сподобався б той факт, що вона незапланована?