Нас було чотири подруги, які дружили зі школи. Навіть коли ми вступили до різних ВНЗ, наша дружба не припинилася. Тому я була певна, що це назавжди. Але, як з’ясувалося, помилялася… Я першою вийшла заміж, а два роки тому ми розлучилися. Я важко переживала розлуку і відтоді дистанціювалася від чоловіків. Подруги про це були, звичайно, в курсі. Але рік тому вони всі, одна за одною, вийшли заміж. Я була на їхніх весіллях, раділа їхньому щастю. Після їхнього заміжжя спочатку нічого в нашому спілкуванні не змінилося. Ми так само ходили в гості один до одного, влаштовували з дівчатами посиденьки у кафе.
Потім я помітила, що подруги віддаляються від мене. Так вони втрьох, з чоловіками, могли влаштувати пікнік, а мене навіть до відома не поставити. Коли ж я, побачивши фотки, викладені в інтернеті, цікавилася: – А мене чомусь не покликали? Вони викручувалися, мовляв, організувалися спонтанно, не встигли мене попередити. Потім перестали кликати мене в гості, а якщо я сама збиралася відвідати когось, і дзвонила, попереджала, подруги вигадували привід відмовити мені в гостинності. Мене вони теж не відвідували. І такі непорозуміння, саме так я собі уявляла тоді ці казуси, ставали все частіше і частіше.
У мене, поведінка моїх подруг, природно викликали запитання. І звісно я їх озвучувала. Довгий час вони відмовчувалися, поки нарешті одна з них не зволила розставити крапки над “і”. Як виявилося, вони бояться, що я спробую відвести у когось із них чоловіка. Сказати, що я була приголомшена цим одкровенням – не сказати нічого. Я була буквально розчавлена. Невже за стільки часу дружби подруги не вивчили мого характеру, і чомусь вважають мене здатною на таку гидоту?! … Більше я з ними не спілкуюсь. Вони мені теж не дзвонять.