Маринка, моя тепер уже колишня подруга, завжди любила бути у центрі уваги. Причому, лізла на очі буквально. Особливо неприємно це виглядало у двох випадках. Випадок перший. На моє весілля вона прийшла в білій, облягаючій, довгій сукні, що закриває туфлі. Деякі навіть плутали її з нареченою, тобто зі мною. Я, звісно, висловила їй своє невдоволення. На що вона відповіла: – Сукня нареченої пишна, зі всякими кружавами та блистючками. А в мене проста, – відповіла вона. Ну Бог з нею, із сукнею. Але поводилася вона огидно – мало не виривала мікрофон у тамади, щоб сказати своє “вагоме слово” з будь-якого приводу.
Мені навіть довелося ставити її на місце, щоб не надто викаблучувалася. Вона образилась і пішла. Через деякий час ми помирилися, про що я шкодую. Вже тоді з нею треба було розірвати стосунки раз і назавжди. Випадок другий. Цього разу Марина виявила себе у всій красі на моєму ювілейному Дні Народження. Свято ми відзначали у ресторані, в оточенні родичів та друзів. Гостей запросили тридцять людей. І сюди Марина прийшла в сукні, що сильно нагадує мою. Ну на це можна було б і начхати, якби вона знову не стала лізти за межу. Її вітальний тост прозвучав як знущання з мене, хоча вона намагалася завуалювати його жартівливим тоном.
А на продовженні всього свята, сідаючи то до одних гостей, то до інших розповідала про конфузи, що трапилися зі мною в минулому. Як у мене луснув шов на спідниці, як мене обкотила водою з калюжі, машина, що проїжджала. І навіть усіх моїх колишніх парубків поіменно перерахувала. Це, звичайно, вже все у минулому. Та й чоловік про це знає. Але ті, кому вона це розповідала, причому голосно, усвідомлювали, дивувалися – чому вона про це заговорила. Здивування було написане у них на обличчях. Я підвелася з місця, схопила її за лікоть і виставила з ресторану. – Забудь, що в тебе була подруга! – З цими словами я розгорнулася і повернулася до гостей.