У нас була співробітниця Галина. Працювала у нашій конторі з першого дня заснування. Само собою, професійні знання в неї були великі і глибокі. А вже порівняно з іншими співробітниками й поготів. Ось ця обставина і дозволяла їй триматися, у стосунках із колегами, високомірно. Регулярно, доречно і не доречно, вона нагадувала про свій досвід. Навіть по відношенню до мене, що прийшла в цю фірму лише через півроку після неї, вона трималася вісокомірно, повторюючи, що працює з першого дня заснування фірми, а я ще зелена.
Що вже казати про інших співробітників, які прийшли набагато пізніше. При цьому вона всіма правдами та неправдами намагалася довести начальству свою незамінність. Ідучи у відпустку, продовжувала виконувати свої обов’язки віддалено, а іноді й приходила працювати. Коли начальник запропонував піднатягнути когось, щоб було кому замінювати її під час відпусток або, не дай Боже, якогось форс-мажору, Галина відмовилася, аргументувавши, що їй самій робити простіше, ніж комусь щось пояснювати.
Далі – більше, наша Галина зазвездилась. Щойно не по ній, одразу істерика на тему, мовляв, я тут з першого дня, а її тут ніхто не цінує, піду я від вас. Далі вона писала заяву за власним бажанням і сідала чекати, доки начальство не прибіжить її відмовляти. І начальство прибігало. Раз прибігло, вдруге прибігло… Вдесяте начальник не прибіг. Дочекався, доки Галина не принесла йому заяви про звільнення і без слів підписав. І тут пролунала тиша! Німа сцена, гідна найкращих підмостків світу.
Від несподіванки щелепа Галини впала на підлогу. Пару хвилин вона приходила до тями, потім включила “задній хід”. – Прошу вибачення. Я, напевно, погарячкувала. Стільки років разом. Чи можна забрати заяву назад? – Ні. Ви хотіли звільнитися – ось і звільняйтесь! Не смію затримувати. Її обов’язки розподілили серед решти працівників, пообіцявши додати до зарплати. Дострибалася, наша Галочка.