Два роки тому Ганна, спій мавши чоловіка на зраді, розлучилася з чоловіком. Колишній не став вдавати з себе безневинно потерпілого і фінансово допомагав їй і п’ятирічному синові. Окрім аліментів оплачував дитсадок сина, купував тому одяг, і давав дружині грошей на заправку авто. Розумів, що машина для Ганни не дурощі, а необхідність. Сама Ганна теж не сиділа склавши руки: працювала та підробляла в мережі. Тетя Галя, єдина жива родичка, зневажливо вимовляла племінниці: – Вчися у моєї дочки, як треба жити. Вона одружилася, народила дитину, взяли іпотеку. Живуть, не тужать. А ти? Зраду не пробачила! Горда якась. Ось і лишилася одна. Невдаха!.. Вчора тітка Галя сама зателефонувала Ганні.
Почала так ласкаво, що Ганна мало не випустила телефон з рук від несподіванки – “Ганна, доню…” Таке звернення тітки Ганну відразу напружило. Відчувши каверзу, дівчина напружилася. – Як ти там? Як онучок? Як живете? – Дякую, тітко Галю, не скаржуся. Живемо потихеньку. – відповіла вона насторожившись. – А у нас таке горе, таке горе… – Що трапилося, тітко Галь?! – стривожилася Ганна, подумавши, що хтось захворів чи того гірше. – Я ж тобі розповідала, що моя дочка із зятем взяли іпотечний кредит? – Так. – Так ось, крім цього, вони взяли кредит на ремонт квартири. Усього на суму два з половиною мільйони. Виплатити не можемо, зять хоче влаштуватися на роботу вахтами, але поки що не виходить. Ремонт не закінчили, мешкають з нами.
Ми з батьком тільки й устигаємо, що їжею забезпечити. Але банки вже тиснуть, посилають якихось незрозумілих особистостей, ті нам загрожують. Дочка з онуком бояться вийти надвір… – Важко вам доводиться. Співчуваю. – Не співчувати, допомагати треба! – Чим?! – Продай машину, ми відсотки виплатимо, потім купимо тобі машину. Нову. – Ви самі себе загнали у борги. Розтратили таку прорву грошей, тепер на мою машину націлилися. Вона мені сама потрібна. Тож нічим допомогти не можу… І ця жінка ще й намагалася навчити мене жити?