Ми з чоловіком роз лучилися, коли Ані було десять. Вона тата дуже любила, як і мене, тому досить важко переживала наше розл учення. Вона в той період змінилася, і я цей момент якось втратила. Мені це здалося черговою стадією дорослішання, нічого дивного не помітила. Спостерігалися лише позитивні зміни: Аня почала краще вчитися, оцінки стрімко поповзли вверх і вчителі її постійно хвалили. Тільки одне мене напружувало: у 16-ь у Ані не було друзів. -Чому ти нікого до нас не запрошуєш? – спитала я якось. – Є ж у вашому класі хороші діти: наприклад, Яна Софонова, ну ти ж із нею раніше дружила!
Мамо, вона мені не цікава. Я роблю математику, не заважай мені. На цьому роз мова була закінчена. Чоловік спілкувався з нею, але рідко, в основному, був зайнятий своєю новою сім’єю. І ось Ані вже двадцять п’ять. Вона успішний фахівець у своїй галузі, вся у кар’єрі. Я пишалася дочкою і думала, що вона щаслива. Але вчора вона прийшла до мене. За виразом її обличчя я зрозуміла, що щось не так. -Ань, щось трапилося? – Обережно поцікавилася я. Вона несподівано впала на коліна і притулилася обличчям до моїх рук. -Мамо, мам, я брехала, чуєш?
Я тільки вдавала і ховалась під маскою успішної дівчини! Я не люблю свою роботу, мені не потрібні ці гроші, мам! Я здивувалася, а Аня продовжувала говорити: -Я просто думала, що я винна у вашому роз ученні. Я думала, що я погана дочка, тож тато пішов. Тому я прагнула бути найкращою у всьому! Я повільно гладила її по волоссю, а вона все говорила та говорила. Наприкінці я запитала: -А чого ти хочеш? -Я закохалася, і Михайло зробив мені пропозицію … Я змахнула сльозу, що набігла. -Я хочу тобі лише щастя, дурна ти моя. Можеш бути хоч зовсім неуспішною, я в будь-якому випадку тебе любитиму!