У студентські роки мене доглядав заучка нашого курсу. Віталій був справжнім персонажем із Єралаша. У нього товсті окуляри були в роговій оправі, все обличчя посипане ластовинням, а ще кучерики. Всі хлопці з нього сміялися через його старі светри. Серед однолітків Віталік був популярним, але в негативному ключі, по суті, з ним ніхто не спілкувався. Єдине, що він робив справді добре – зубрив книжки. В іншому був напрочуд дивним. І незрозуміло як, але він уявив собі, що між нами щось може бути. Та за мною половина чоловічої частини інституту бігала, але я на нього тоді не подивилася б навіть у тому випадку, якби він був єдиним чоловіком на всій планеті. Він мене зганьбити хотів, узяв і квіти подарував перед усією групою.
Відразу на обличчях однокурсників з’явилися єхідні посмішки. Щоб не впасти в багнюку обличчям, я цими трояндами його вдарила. Він ошелешено на мене подивився, а потім вийшов із аудиторії. Після того випадку намагався триматися подалі. Я вийшла заміж за красеня нашого курсу, але наш шлюб тривав недовго. Максим так і не зміг знайти роботу та постійно зраджував. І ось я з маленькою дитиною на руках залишилася абсолютно одна. На щастя, мені батьки дали притулок, допомагали з малюком, але я стала гарячково шукати роботу. І ось мене покликали на співбесіду.
Я дуже переживала, одяглася належно і всю дорогу до кабінету директора репетирувала свою промову. Переступаю поріг та завмираю, одразу згадується сцена, як я б’ю Віталія з нашого курсу букетом перед усією групою. Червонію до кінчиків волосся, хочеться розвернутися і піти. Але він помічає мене. На мить на обличчі відбивається подив, а потім з’являється посмішка. -О, Олена Смирнова, не чекав, заходь! На ногах, що не гнуться, я зайшла в кабінет. -Ну сідай, розповідай, як життя! Віталік за десять років змінився до невпізнанності, перетворився на справжнього Віталія Вікторовича. Я спочатку думала, що він нізащо на роботу не візьме мене, але він узяв. А за рік ми одружилися. Чоловік досі, даруючи букет, жартує: -Не вдариш?