У нашому будинку змінилося багато сусідів. Саме тому корінних мешканців будинку залишилось небагато. І мало хто пам’ятає тітку Олену, ще не скромною сумною старенькою, а грозою сім’ї та сусідів. Я, наприклад, пам’ятаю, тому не поділяю зітхання нових сусідів, що бабусю дуже шоkда, бідна, живе одна, ніхто не відвідує, хоч і дочка, і онук є. Мені її не шkода, бо тітка Олена зробила у своєму житті все, щоб дочка з нею не хотіла спілкуватися. Вона на це заслужила. Дочка тітки Олени була року на три старша за мене. Ми з нею навіть колись дружили. Мати тримала її в їжакових рукавицях і била за будь-яку помилку. А все через те, що її покинув чоловік, і вона залишилася одна з дитиною.
Ось на ній мати і зганяла всю свою ненависть і злобу. Сама вона одягалася модно, а дочка завжди ходила обносках. Тітка Олена казала, що дочка все псує, тож ходить у тому, що не шkода. А потім у тітки Олени з’явився чоловік . Він був п’ючий і часто бив падчерку. Мати за дочку не заступалася, тільки додавала тумаків, мовляв, дочка сама винна. А коли вітчим загорівся до падчериці далеко не батьківськими почуттями, дочка вирішила поскаржитися матері на нього. Тітка Олена витягла з квартири за волосся власну доньку і штовхала її ногами, примовляючи, що та все вигадує.
Сусіди ледве відтягли її від дочки. Викликали швидку, її відвезли у лікарню. Дівчині тоді було років п’ятнадцять. Додому до матері вона більше не повернулася. А тітка Олена й надалі жила, начебто ніякої дочки в неї не було. З того часу минуло вже понад тридцять років. Тітка Олена живе сама. Сама дуже здала, у неї інвалідність. Ходить тепер і розповідає, що її дочка покинула, що ні вона, ні онук до неї не приїжджають. Багато хто їй вірить, бо зараз у цій згорбленій сухенькій бабусі з тихим голоском уже й не впізнаєш ту тітку, що жорстоко била власну дочку.