Коли мій син пішов у дитячий садок, я почала шукати роботу. Мені загалом подобалося бути домогосподаркою, але також хотілося приносити користь сім’ї в тому числі і матеріальну. Справ по дому не так багато, щоб витрачати на це всю добу. Я своє резюме відправила до кількох фірм. Мене покликали на співбесіди. Умови однієї компанії мені сподобалися, і я відразу погодилася піти до них на роботу.
Тільки з часом я помітила, що шеф виділяє мене серед решти працівників. Спочатку я думала, що мені це просто здається, поки не почалися очевидні натяки та запрошення разом кудись сходити. Я завжди відповідала дуже холодно. -Ні, вибачте, Вікторе Івановичу, мені потрібно встигнути забрати сина з саду. Ні, на жаль, завтра теж не вийде. У нас із чоловіком плани.
Якось він покликав мене до свого кабінету. -Ларисо Степанівно, ну чого ви мене уникаєте? Усього пару ночей і побачень, ви не уявляєте, як це сприятливо вплине на ваш кар’єрний зріст. Житимете багато, отримуватимете зарплату старшого співробітника. У мене щелепа відвалилася від такого нахабства. -Та що ви собі взагалі дозволяєте? Ви ж знаєте, що я заміжня! -І що? Я теж одружений. Але в тебе немає можливості мені відмовити, бо звільню. -Ви мене звільнити не зможете, я раніше піду! Я пішла, грюкнувши дверима. Ось є у світі худоби, яким здається, що їм все можна?!