Катя вважала, що із чоловіком їй пощастило. Він ніколи не висловлювався у стилі – «це не чоловіча справа». Якщо подружжя працює, то і домашньою роботою повинні займатися вдвох. Так у них у родині і повелося. Сергію не було проблемою розігріти собі їжу або навіть приготувати її, якщо дружина затримувалася на роботі. Помити посуд, пропилососити квартиру, винеси сміття – без проблем. Однак виявилося, що якісь неприйнятні для Каті «поняття» у чоловіка таки є. Він не хоче займатися дитиною. Взагалі. Максимум, на що його вистачало, це прогулятися із сином у колясці навколо будинку. Катя думала, що варто дитині трохи підрости, і ситуація зміниться. Але роки минали, а нічого не змінювалося.
Все батьківське виховання зводиться до того, щоб гаркнути на дитину, коли мої умовляння на неї вже не діють. Але якоїсь любові чи ніжності від батька дитина не бачить. «Може його і немає зовсім цього кохання?» – питала іноді себе Катя, але відразу відкидала таке припущення. Як таке може бути? Це ж його син. У шостому класі у сина почалися проблеми із геометрією. Я йому допомогти, на жаль, ніяк не можу. Я – гуманітарій. І до кого ж мені було звернутися, як не до його батька, який, до того ж, добре в цьому предметі розбирається. – Що за новини? – обурився Сергій. – Не пам’ятаю, щоб мій батько робив зі мною уроки. І я не буду. – Якщо твій батько не робив цього, це не означає, що він чинив правильно.
Дитині реально важко дається предмет. Хто як не батьки повинні йому допомагати? – От і допомагай, якщо хочеш. А я вважаю, що для цього є школа та вчителі. Ну а якщо у нього проблеми з мізками, тут уже ніхто не допоможе . Не розуміє, хай не вчить. Не всім треба бути математиками. Погодитись з таким підходом Катя не може. Але й змусити чи переконати чоловіка змінити свою позицію у неї не виходить.