День був звичайнісіньким. Мене звуть Володимир, і я звичайний працівник офісу. Того вечора я повертався після роботи додому. Вже майже дійшов до під’їзду, коли мою увагу привернула жінка, що лежала на лавці. Напевно, у звичайний час я не звернув би уваги, вирішив би, що це якась жебрачка. Але вона була пристойно одягнена, а поряд стояла коляска. Слід зазначити, що на вулиці був жовтень, починалися холоди.
Дитина могла замерзнути, якби довго залишалася на холоді. Я вирішив підійти. Жінка не спала, а тихо схлипувала. Коли я наблизився, вона розплющила очі. Я заглянув у візок, там мирно спало немовля. -Дівчино, він же замерзне. Чому ви тут лежите? Вона сіла і заплакала. -Чоловік вигнав з дому, – почув я крізь її ридання. Я глянув на неї з жалем. -Тобі зовсім йти нікуди? -Ні, батьків немає в живих, а друзів просто немає. Я тяжко зітхнув і запросив дівчину до себе.
Там відпоїв чаєм, дитину поклали на ліжко. Мені вже п’ятдесят, я живу один, дружина від мене пішла. Дітей у нас не було. Іноді буває нудно, тому, спостерігаючи за молодою дівчиною, я подумав, що сам Бог її мені послав. Я дозволив їй пожити у мене невизначений термін. Світлана стала мені як дочка. Ми вже рік живемо.