Ділити свою радість з іншими людьми не менш важливо, ніж вміти радіти іншим. Я це знаю добре, адже коли я особисто на собі відчувала радість становлення мамою, я здивувалася від того, як усі мої близькі, дізнавшись про цю новину, блищали щирими посмішками та вітали мене. Я зраділа ще сильніше, що моя дитина принесла стільки радості всім людям, які дізналися про її появу.
Мені здається, після мене і мого чоловіка, найщасливішими появі дитини були мої свекри, яким просто не терпілося побачити дітей, але я їх чудово розуміла: хто, якщо не бабуся з дідусем так радітимуть становленню, власне, бабусею і дідусем. Не проходив і день, щоб вони не благали нас хоча б на пару хвилин відвезти онука до них додому, і в один день, вже через пару місяців після виписки з полоrового будинkу, ми з чоловіком і сином вирішили відвідати свекруху. Першим онука у нас забрав дід, який почав робити йому масажі ніг, які нібито допомагали м’язам розвинутися швидше, отже, син ходити почав би раніше.
Але дитині нашій це не особливо подобалося, мій чоловік ледве врятував її від діда. Другою сина тискати почала бабуся, яка почала годувати його всім: від солодкого до гострого перцю, від запаху якого нас самих мало не знудило, ну а з рук свекрухи дитину врятувала я. Після цього ми відвідували свекрів з дитиною якомога рідше, для її ж блага. Ми знаємо, що бабуся з дідом від нього божеволіють, але й розуміємо, що вони відвикли від маленьких дітей і не зовсім розуміють, що з ними робити.