Це історія про те, як пройшло моє перше побачення з моєю дружиною. Ми познайомилися через соцмережі. На фотографіях – богиня, у спілкуванні – розумниця. Коротше, через місяць спілкування в мережі я був закоханий у неї по вуха. Я був на сьомому небі від щастя, коли вона погодилася на зустріч зі мною. До першого побачення я готувався з усією ретельністю: прискіпливо вибрав костюм, до найдрібніших подробиць вибирав маршрут прогулянки, запам’ятовував гостроти та анекдоти. А вже йдучи на побачення, від хвилювання вилив на себе флакон одеколону.
Але, як з’ясувалося пізніше, це була не найбільша помилка, яку я зробив… Ми гуляли парком, мені здавалося, що Амалія адекватно реагувала на мої гостроти, роблячи коло за колом я потихеньку підводив дівчину до обраного заздалегідь, дуже затишного кафе. Запросив зайти. Амалія із задоволенням прийняла запрошення. Зайшли, сіли, Амалія вибрала частування, продовжували невимушено спілкуватися. Офіціант приніс рахунок у спеціальній коробочці. І тут я згадав, що залишив свій гаманець удома. Я не міг зізнатися їй у цьому. Машинально продовжуючи спілкування, я гарячково шукав вихід їхнього становища. Єдине, що зміг вигадати, це попросити допомоги у брата.
Я, вибачившись перед дівчиною, вийшов у туалет. Звідти вже подзвонив йому на роботу: – Брате, рятуй! – і коротко описав ситуацію і назвав адресу кафе. Наступні півгодини, для мене були як у тумані, я щось казав, абияк підтримував розмову… – Дозвольте забрати рахунок? – я підводжу голову і бачу брата в уніформі офіціанта. Кива головою. Брат забирає коробку, а за деякий час повертає її на стіл. Разом з рештою. – Коли ти встиг покласти гроші у коробочку? – здивувалася Амалія. Ми вже сім років, як чоловік та дружина. А про той “фокус” вона так і не дізналася. З моїм братом, звичайно ж, знайома, але не впізнала в ньому того офіціанта. Не звернула тоді уваги.