Я люблю тварин. З дитинства. Але мені мама завжди забороняла заводити вихованців. – Собаки та кішки, це рознощики хвороб і за раз! – твердила вона мені завжди. Я вже розміняла третій десяток років, але й досі не маю права завести собі собаку. Бо живу з мамою. Вона має проблеми з тиском, тому я боюся залишити її одну. Але не маючи можливості завести домашнього улюбленця, я своє кохання виявляю у притулку для бездомних собак. Чистий, акуратний, з окремими вольєрами. Знаходиться за містом. Я там працую волонтером. Іду туди до роботи, чи після неї.
Три-чотири рази на тиждень. У притулку мешкають близько ста тварин. Є бродячі. Із цими працювати дуже важко. Їх треба приручити, показати, що ти не намагаєшся їм нашкодити. Для цього їх треба привчити до свого голосу. Я, наприклад, читаю їм книжки вголос. Тобто читаю я для себе, але слухаючи мене, вони звикають до мого голосу. Домашні тварини, яких господарі викинули надвір, теж не відразу починають вірити людині. Загалом до кожного потрібен свій підхід. Кожне моє відвідування притулку триватиме від трьох до чотирьох годин. Там у мене є своя шафа, де зберігається мій робочий одяг. Щоразу я переодягаюся в неї, перш ніж йти до собачок. Але як тільки я приходжу додому, мама одразу починає бурчати:
Знову ти ходила до свого притулку. Щоб у цих тварин кісточки поперек горла встали. – Так вона реагує на запах собак, що в’ївся в мою шкіру та волосся. – Мамо, я за раз прийму душ, і не буде ніякого запаху. Але мама мене не чує. Вона переходить на вереск. – Тисячу разів тобі твердила, перестань ходити до цих скопище бліх! Принесеш додому якусь за разу! Так було донедавна. А днями вона виставила мені ультиматум: – Якщо ти продовжиш поратися з псинами, я вижену тебе з квартири! Для мене вибір очевидний – я вибираю собачок.