У подруги моєї дуже дивний підхід: вона впевнена, що, якщо ми дружимо, то дружити повинні ще й наші діти. З чого це? Напевно, це пішло від наших батьків. Адже всі ми пам’ятаємо їх підхід, коли вони, в свою чергу, змушували нас дружити з дітьми їхніх друзів. Так ось: підхід батьків я терпіла, поки була в третьому класі. Але потім почався просто нестерпний період. Мені з цими дітьми було більше не цікаво. Якщо вони і були присутні на моєму дні народженні, то це лише тому, що мене змушували батьки – дзвонити і кликати їх на свято. Коли у мене народилася дочка, я відразу вирішила, що дівчинка буде дружити з тими, з ким їй буде подобатися спілкуватися. Але подруга в люті від моєї байдужості до цього питання:
– Навіщо ти так робиш. Твоя дівчинка он яка хороша. Вона ніколи в погану історію не потрапить, та й мою дочку вчасно відтягне. З одного боку, мені приємна така оцінка: значить, я не допускала помилок у вихованні своєї дочки. Але, з іншого боку, я ж бачу, що моїй доньці не подобається спілкуватися з дочкою моєї подруги. Коли та запросила нас на день народження своєї дочки, моя дівчинка відразу ж сказала, що їй не хочеться туди йти. – Давай просто сходимо, спробуємо торт і повернемося – намагалася я переконати свою дочку.
Але вона була непохитна. Я не стала наполягати: пішли на свято тільки ми з чоловіком. Коли подруга побачила тільки нас двох, вона запитала, мовляв, а що сталося з нашою донькою, що вона не прийшла. – У неї були інші справи. – Які справи в 13 років? Як ти її виховуєш? А що я могла, по суті, зробити? Притягнути її за волосся, а потім спостерігати, як вона весь вечір сидить з кислим обличчям? Поведінка подруги остаточно дала мені зрозуміти, що я все роблю правильно. Думаю, наше спілкування теж дуже скоро зійде нанівець.