Два роки тому у трикімнатну квартиру по сусідству вселилася багатодітна родина. Мати-одиначка, жінка тридцяти років, та п’ятеро діточок. Найстаршому з них дванадцять років, а молодшому рік. У кого з них хтось батько – невідомо. Благо шкідливих звичок жінка не має. Перевозили сім’ю волонтери. Я, по-сусідськи, зазирнула – може чимось треба допомогти. Як з’ясувалося, моєї допомоги сусіди не потребували. Що мене здивувало – матуся сиділа, уткнувшись у телефон, а волонтери з благодійної організації “шелестіли”: піднімали меблі та інше приладдя, все розклали і розставили.
Зрозуміло, що такий обсяг роботи жінці не провернути. Але те, що її навіть не цікавило, що куди поклали, мене здивувало. Далі більше. У нас же між квартирами не стіни, а одна лише назва. Тож чутність ідеальна. І те, що матуся сама нічого не робить, а тільки командує волонтерами і претензії пред’являє – було чути добре. Скільки разів я чула її претензії, типу: “Обіцяли допомагати – допомагайте! Я не встигаю і дітей доглядати, і по господарству бігати!”. І все “в ритмі” претензій. І діти повторюють за мамою. Якось я чула, як старші обговорювали, який літній табір вибрати: на морі чи горах.
В інших сім’ях про це навіть мріяти не сміють. Днями старшого сина, на крадіжці, спіймали за руку. Волонтери з опікою його “відбили”, а ось матуся влаштувала прочухана волонтерам: “Допомагали б нормально, такого б не сталося”. Хоча її діти одягнені з голки. Нічого не потребують. Допомагати багатодітним, незаможним сім’ям – це дуже гарна ініціатива. Але саме моя сусідка і її діти, явно сприймають це не як допомогу, а як даність. Не знаю, як інші сім’ї, які користуються допомогою, але з цією сімейкою явно щось треба робити. Інакше діти, дивлячись на матір, виростуть халявниками.