Ваня та Маша були сусідами. Хлопець дуже подобався дівчині, але вона соромилася показати. А Іван одружився зі Софією. Через деякий час і Маша вийшла заміж. У Івана народилися троє синів, у Маші дві дочки… Минули роки, діти у них виросли, роз’їхалися хто куди, Іван лишився вдівцем, і Марія вдовою. Так і жили дві самотні люди по сусідству, поки одного разу (їм було під шістдесят років) Іван не покликав Марію заміж. Та прийняла пропозицію. Тільки-но проживши з Іваном кілька місяців, Марія зрозуміла, що все життя любила тільки його. Коли приїжджали діти Івана, Марія сприймала їх як рідних. А онуки з обох боків щоліта приїжджали до них. Тішили старих. Їхні діти теж здружилися. Разом вони дожили до вісімдесяти років.
Жити у селі для них стало важко. Сил немає ні дров нарубати, ні на городі копатися. Тоді діти вирішили забрати їх у місто. Марію захотіли забрати дочки, а Івана – сини. Але Іван із Марією заперечили: “Робіть, що хочете, але не розлучайте нас!”. Молодший син Івана жив у сусідньому селі. Там він мав величезний двір. Ось там у нього й поставили хату для людей похилого віку, щоб разом жили під наглядом сина Івана. Інші діти теж допомагали людям похилого віку. Минуло ще кілька років. Марія тяжко захворіла. Іван не відходив від неї. Якось він сказав:
Чому я полюбив тебе тільки в старості? Не знаю, як я без тебе житиму?! Марія, вперше почувши освідчення від коханого, взяла його за руку, посміхнулася і пішла зі щасливою усмішкою на обличчі. Іван недовго прожив після дружини. Лише про одного попросив він синів, коли відчув кінець своїх днів – поховати його поруч із Марією. Син виконав прохання свого батька. Їхні діти, щорічно, збираються у хатинці, де жили їхні батьки, і разом приходять до своїх батьків…