Я вже рік працюю у цій фірмі. На посаді менеджера зв’язків із організаціями. Таких контор сто сімдесят п’ять. Робота не сkладна, але дуже об’ємна. Зарплата вища середньостатистичної у нашій області. З початку листопада до кінця березня у нас щільний графік. Сезон переукладання договорів. У жовтні наша начальниця виявила ініціативу. “Прибрала до рук” ще чотири райони із сусідньої області. А це додатково чотириста п’ятдесят клієнтів. Сто з них прикріпили до мене. Тимчасово поки набере нових менеджерів. Начальниця пообіцяла щомісячний бонус у дев’ять тисяч.
Час вона, звичайно, обрала сkладний. Саме напередодні щорічного завалу. Але ж за понаднормові зобов’язалася платити. Перший місяць нам справді виплатили обіцяний бонус. Але другого місяця за переробку нам нічого не виплатили. На обурення колективу начальниця відповіла: – Тепер це ваші клієнти. У базі. Значить і бонусів не потрібно! Колеги, звичайно ж, сильно обурювалися, але далі кулуарів справа не пішла. Лише я сама спробувала заперечити. Але начальниця швидко поставила мене на місце. – Ніхто не заперечує! Одна ти тут виникаєш. Будь вдячна, що у такий сkладний час маєш таку роботу! Сперечатися не мало сенсу, тому що інші мовчки працювали, уткнувшись носами в монітори. Наш робочий день починається о дев’ятій і триває до вісімнадцяти нуль-нуль. Рівно у вісімнадцять нуль одна я вимикаю комп’ютер і йду додому. Інші залишаються працювати до десятої години вечора.
Але я, орати як проклята через самодурство начальниці і не думала. Своїх сто сімдесят п’ять клієнтів вела як завжди, доданих сто – як вийде. Тому в мене найбільше висіло хвостів. Але ж штрафи за це у трудовому договорі не передбачені. Тож покарати за це начальниця мене ніяк не могла. Але “на килим” викликала. – Чому ти так рано йдеш з роботи? – Я йду, коли закінчується робочий день. – Але ж у нас сkладний час. – Я не жертвуватиму своїм вільним часом безкоштовно. Більше начальниця до мене не чіплялася. Як довго це триватиме і чим завершиться це не знаю.