До сорока років усвідомив одне – дружину, з якою я прожив майже двадцять років, я не люблю. Ірина у всьому хороша, мені з цього приводу нема чого сказати. Мені всі друзі заздрили, вона чудова господиня та просто красуня. Просто в мене до неї ніколи особливих почуттів не було, а за що вона мене любить я зовсім не знаю, начебто нічого незвичайного немає, особливих переваг я не маю.
Мені хотілося таки спробувати щастя і знайти коx ання, але мене дуже турбувала думка, що, якщо ми розлучимося, Іра собі когось знайде. Я не міг уявити її поряд з іншим чоловіком, це мене злило. Я не знав як їй про все це сказати, але одного разу за сніданком таки наважився. -Ір, а якби розлучилися, ти б знайшла собі іншого? -До чого такі питання? – Здивувалася вона. -Ну, чисто теоретично. Вона замислилась. -Я тебе дуже люблю, тож ні. Я після її слів зрадів. -Щоправда?
-Ну так… -Тоді я давно хотів тобі сказати, що не люблю тебе. -В сенсі? Це якийсь жарт? -Ні… Іра була засмучена, але самовладання зберегла. -Ну тоді нам, напевно, варто розлучитися. За місяць нас розвели. Я так сподівався, що ми поділимо квартиру, але Іра відмовилася, ділити квартиру, яка їй від бабусі дісталася. Але найжахливіше те, що вона мене обдурила! Вона за півроку знайшла собі чоловіка. Ну і як тепер жінкам довіряти, га?