Того дня мого начальника було не впізнати. Він, спокійна по своїй натурі людина, був не в собі від злості. Справа в тому, що на роботу не з’явився один з наших співробітників. Він іноді запізнювався, але завжди дзвонив і попереджав про це, а коли йому доводилося пропускати робочий день, про це начальник дізнавався взагалі за пару днів. Нам потрібен був один звіт, який був на запароленому комп’ютері того співробітника. Нам нічого не залишалося, окрім як зателефонувати йому, щоб дізнатися пароль і самим дістати звіт звідти. На наш дзвінок відповів, судячи з усього, дитина нашого колеги.
По голосу, 5-6-річний син. – Я вас слухаю, — відважно сказав він. – Здрастуй, сонце. Можеш передати трубку татові, будь ласка? – з обережністю і з помітним соромом заговорив начальник. – Ні, не можу, — відповіла дитина. – А мама поруч? Можеш їй передати? – Так, вона поруч, але їй передати теж не можу, – спокійно відповідав хлопчик. Ми вже не знали, як вчинити в цій ситуації і як, нарешті, дістати цього співробітника.
А хто є ще з дорослих? Можемо з ними поговорити? – начальник намагався тримати себе в руках, але по його обличчю було видно, що нам влетить після цього дзвінка. – Так, є поліцейські, але вони зайняті, розмовляють з моєю мамою. Раптом на тлі почувся гучний гул. – А що за звуки, що у вас відбувається? Що там роблять поліцейські? – уже хвилюючись, запитав начальник. – А це вертоліт. Вони шукають разом дещо. – Що ж вони шукають? Відповіді дитини ми чекали всім офісом, і ця відповідь нас просто знищила. – Мене, – відповів хлопчик і весело захихикав.