Іноді шкодую, що батьки мене так добре виховали. Від цього зараз у мене лише одні неприємності та проблеми. Ніяк не можу пояснити своєму колезі по роботі, що моє ввічливе спілкування не є загравання з ним. Втомилася від його грубих натяків та різноманітних розмов. Взаrалі вражає його нахабство та самовпевненість. Він вдвічі за мене старший, одружений, і до того ж далеко не Ален Делон. Новий співробітник з’явився ще чотири місяці тому. П’ятдесятирічний чоловік, з черевцем та лисиною, плюс величезна зарозумілість. Мені по роботі доводиться із ним контактувати. Я нічим не демонструвала свою зацікавленість у ньому, як у чоловікові, а просто була ввічлива з ним.
Чергова посмішка на обличчі, ввічливий тон. Жодного загравання. Я так спілкуюсь з усіма моїми колегами. Але цей співробітник чомусь вирішив, що я його приваблюю. Мабуть, до мене з ним ніхто й ніколи чемно не спілкувався. То він робить якісь двозначні комплементи, то намагається до мене доторкнутися, то прийде до мене на робоче місце і стоїть над душею. Я людина терпляча, грубити не можу, а чемно відсторонююся. Коли він підходить по роботі, то допомагаю в міру можливостей. Все-таки особисте – це особисте, я багато кого в офісі не люблю, але це не привід якось переносити своє особисте у робочу площину.
Спочатку я вирішила, що колезі просто самотньо у новому колективі, а я найпривітніша з тих, з ким він зіткнувся. Але коли вже пішли питання, а що я роблю ввечері, а з ким я живу, а чи не хочу я запросити його в гості, я нарешті зрозуміла, що це не просто спроба потоваришувати з колегою. На всі його запитання я з тією ж черговою посмішкою відповідала, що мене не цікавить спільне дозвілля. Очевидно, відмову він прийняв за флірт. А я не знаю, як його поставити на місце.