Ми з чоловіком обидва представники середнього класу, такими завжди були, цей клас представляли і наші батьки. Ми ніколи не прагнули стати багатшими, ніж інші, але ми прагнули з кожним днем бути на голову вищим, ніж у попередній день. Коли у нас народився син, ми з чоловіком почали працювати у 2, а то й у 3 рази більше, щоб до того, як він стане самостійним, забезпечити його хоч би житлом. Так усе й вийшло. Коли синові виповнилося 12, ми нагромадили на хорошу однушку близько до центру міста. Дарувати ми дитині будинок, звичайно, не стали, але часто ходили туди, стежили за будинком.
На 18-річчя сина ми подарували йому ключі від квартири, а невдовзі порадував і він, познайомивши нас з нашою майбутньою невісткою. Молоди і до весілля прожили разом рік у тій квартирі, але після весілля невістка стала часто висловлювати невдоволення квартирою. Ось, наприклад, якось вона за обідом сказала, мовляв, їм з дітьми буде дуже тісно в тому будинку, а дітей вони хочуть уже найближчим часом завести. Я потім наодинці запропонувала чоловікові продати однушку з дозволу молодих, додати до них наші заощадження і купити двокімнатну в іншому районі.
Чоловік сказав, що ми таким чином надамо їм ведмежу послугу. Адже зламаємо у сина всяке прагнення самостійно покращити якість свого життя. На тому ми й вирішили, що залишимо синові вирішувати це питання самостійно, адже фактично ми дали йому непоганий поштовх спочатку. Все б нічого, але через кілька днів після оголошення нашого вищезгаданого рішення, до нас заявився наш син і сказав. – Ми вже щодня сваримося. Розлучимося – буде на вашій совісті. Чи знали б ви, як нам було боляче це чути від нього.