Рік тому мене підвищили до начальника відділу. Працюю вже давно, все подобається, всіх знаю. Зарплата теж велика, але завжди хочеться більше. Саме з такою пропозицією виступила одна із наших фірм-партнерів. Але час подумати. Загалом запропонована зарплата була набагато вищою, ніж на моїй нинішній посаді. Плюс до всього нові проекти, перспективні ринки. Я почала розпитувати у колег, які мали зв’язки в цій компанії, що взагалі там діється.
Однією з таких була моя подруга Іра. -Ти чого? З глузду з’їхала? Там же такий бардак коїться! Усі тікають звідти! Зарплату затримують, начальство взагалі неадекватне. Купу штрафів, тож наприкінці місяця не отримуєш навіть половини… Мене ці слова дуже вразили. ”Ну, навіщо було брехати” – подумала я, і дуже коректно відмовилася від пропозиції. Минуло кілька місяців, і я була на конференції, організованій тією самою компанією. Яке ж було моє здивування, коли в кріслі заступника начальника з продажу я побачила подругу Іру.
Дочекавшись закінчення, я спитала Іру, як так вийшло? -Та у тебе зарплата нормальна була, і все в тебе було добре. А знаєш, як довго я боролася за це місце! Я його заслужила! Я просто не могла повірити почутому. Навіщо ж було так підло чинити? Ми ж подруги: вона могла б просто розповісти про свою мрію – і я сама відмовилася б від пропозиції. Загалом у неї більше немає подруги в моїй особі. Сподіваюся, скоро й роботи не буде.