Тетяна, співробітниця, яка працює зі мною у зв’язці, постійно відпрошується через сина. Коли хлопчик ще був дитсадкового віку, вона часто йшла на ліkарняний. І це дуже позначалося на моїй роботі. Справа в тому, що я працюю з даними, які мені Таня надає. А коли вона на ліkарняному? Ці дані мені доводилося вираховувати самій. Тобто, я робила і її роботу, і свою. Але мені ніхто за це не доплачував. Потім Тетяна додумалася не брати ліkарняний, а відпрошуватись у жалісливого начальства. Щоб отримувати повноцінну зарплатню. Виходило, що їй платили зароблене мною.
Я терпіла чотири роки. Коли Таніна дитина пішла до школи, я полегшено зітхнула – вже тепер вона стане нормально працювати. Не тут було. Вона домовилася з начальством, що приходитиме на роботу пізніше (бо відводить дитину до школи), а йтиме раніше, щоб забрати дитину зі школи. А працюватиме з дому на віддаленні. Місяць ми з нею так попрацювали, і я зрозуміла, що тепер змушена працювати за неї щодня. Якщо тоді, коли вона була поруч, я могла її підганяти, то тепер, надсилаю їй запит, а відповідь приходить через годину (і це в кращому разі).
Вдома її роботу ніхто не контролює. – Чому дитину зі школи не можуть забрати бабусі та сидіти з нею до твого приходу з роботи? – Запитала я у Тетяни. – Про що ти?! Бабусі його так забалують, мені потім його поведінку не виправити. Тож краще я сама, – відповіла мені вона. Мене такий стан справ не влаштовує. Я вирішила піти поговорити із начальством. Нехай: або підвищують мені зарплату, і тоді я сама робитиму роботу за Тетяну; або змінюють їй роботу, а мені у зв’язку дають нормального працівника. Інакше своєчасне виконання завдань я не гарантую