Живу я на селі все життя. Тут уклад відрізняється від міського. Я це ясно бачу, коли їду до дітей у місто. У мене син та донька, обидва вступили до університетів у місті і там залишилися. Благо, що недалеко наше село від міста, і я до них часто їжджу з дружиною. Вони також до нас приїжджають. А торік син із донькою першими онуками нас порадували. Коротше кажучи, я наше село люблю. Тут люди інші, на мій погляд, душевніші якось. І сільське управління у нас хороше, завжди підтримує мешканців наших сіл.
У сезон зрошення насіння безкоштовне роздає, частину витрат за воду покриває. Я завжди особисто був усім задоволений. Перед минулими виборами голови у село приїхала одна міська дамочка. Вся з себе солідна така, в костюмі, заявила, що колись її батьки жили в нас. До речі кажучи, ніхто це підтвердити так і не зміг. Але це не суть! Запропонувала вона свою кандидатуру і почала “передвиборчу кампанію”, яка складалася зі зборів у будинку культури, де вона з трибуни штовхала пафосні промови. Я на такому одному збіговиську був, але ледве сміх стримував.
Село треба розвивати, треба бібліотеку відкрити, клуб, ігровий центр для молоді, інвесторів знайти! Зрозумійте мене правильно, я не проти прогресу, але те, що вона несла, повна утопія. Сільській людині немає нічого, для неї, головнішого, ніж город. А вона пропонувала гроші не на насіння спрямувати, а на клуб. Добре, що в наших голова ще все добре варить: вибрали знову нашого Павла Івановича.