Все своє життя я звинувачувала матір за те, що вона залишила нас та поїхала на заробітки. Вона там десять років прожила. Нашим вихованням займалася бабуся. У мене є брат, який молодший за мене на три роки. Він маму толком і не пам’ятає, саме тому, на відміну від мене, не сердився так на неї. Я до мами була зворушливо прив’язана, а вона просто кинула мене. Чи не порахувати скільки ночей я плакала в подушку. На кожне свято загадувала лише те, щоб мати повернулася, хоч ненадовго. Але вона не приїжджала. І я просто замкнулася в собі, сховала глибоко в душі образу і стала просто байдужа до неї.
Нещодавно мами не стало. Її не стало на чужині. На батьківщину привезли лише тр уну. Я жодної сльозинки не зронила під час похоронної процесії. Бабуся плакала, брат теж був засмучений. Якось я не витримала: -Ну і чого ти плачеш, Мишко, ти ж її і не знав до пуття? Вона нам ніхто! -Не смій так про матір висловлюватися! -Вона не мати мені зовсім! – крикнула я. -Дурна ти дівчинка, нічого не знаєш, а я розповім тобі. Вона давно знала, що їй недовго відміряно жити. Розумієш? Знала вона! Давно вона мала цю хворобу. А ще вона знала, що жити вам нема на що. Ми на орендованій квартирі живемо!
А я на пенсії. На що ми жили б? Що б ви їли? Ось вона й поїхала. Квартиру вам купила, грошей накопичила, щоб ви могли жити до повноліття, і вивчитися в інституті. Вона подарувала вам весь свій час, що їй було відміряно! Не приїжджала, бо працювала для вас! А ти кажеш, що не мати вона тобі. Отримана інформація перевернула все у моїй душі. Вже кілька днів ходжу в розгубленості.