Іван лежав на своєму ліжку і дивився на синів. Ті, у свою чергу, з великим подивом дивилися на старого. Таким безпорадним вони бачили його вперше. -Довго тягнути не буду – скажу одразу. Розумію, що прийшли сюди через спадок. -Тату, ну чого ти таке кажеш? – обурився старший – Федір. -Всі зараз схиблені на грошах. Ви – не виняток. Мене тільки одне хвилює: коли я піду, хто з вас доглядатиме матір?
Усі мовчали. -Все з вами зрозуміло. -Так ми можемо брати її до себе по черзі. -Вона вам що – почесний прапор? -Тату, навіщо всі ці розмови? Ти скоро видужаєш! -А якщо мати не погодиться жити у кожного по черзі? -Ну, Тоді і подивимося. У цей момент із городу повернулася Таня. Вона подивилася на членів своєї сім’ї та запитала: -Ну що, домовилися вже? -З пиводу? – здивовано спитав Ваня. -Ти думаєш – я не знаю? Передаєш мене у надійні руки? -Та я ще живий! Ти про що взагалі? -Так, все. Я у Свєти в гостях була. -У якої Свєти? -У твоєї троюрідної племінниці.
І як вона поживає? -Нормально. Сказала, що незабаром приїде. Вона сказала, що їй байдуже, де жити. Ставитиме тебе на ноги. Сини живуть далеко, вони тобі не помічники. -Та я одужаю сам! -Звичайно, видужаєш. Тільки Світлана тобі допоможе. А якщо ти відкинеш ласти, я залишусь у цьому будинку – доживати свої останні дні. І сини знову дивилися на підлогу.