Я працюю манікюрницею. Приймаю суворо за записом. Перед новорічними святами, коли у всіх корпоративи, починаючи з двадцятого грудня жодного вікна. Весь робочий день розписаний за хвилинами. А тут мені дзвонить якась дама, повідомляє мене, мовляв, подруга моєї матері і просить записати її на двадцять четверте грудня. – Вибачте, але ні двадцять четвертого, ні до, ні після я вас прийняти не можу. У мене все зайнято, відповіла я. – Люба моя, у мене корпоратив двадцять п’ятого! Мені потрібен манікюр! – Вимагала дамочка. (K/YM) – У моїх, вже записаних клієнток теж корпоративи.
Я не можу відмовити будь-кому, щоб прийняти вас. Але ви можете залишити свій телефон. Якщо хтось не зможе підійти, то я сповіщу вас. – Я на вас пожалуюся вашій мамі, Марині Петрівні. Скажу, що ви відмовили її подрузі. Я як уявила, як мама ставить мене, тридцятип’ятирічну тітку в куток, почала реготати. І кинула слухавку. Хвилин десять не могла заспокоїтись. Але наші контакти із цією дамочкою на цьому не закінчилися. Сьогодні вона особисто заявилася до мене на роботу. У мене була перерва, хвилин на десять, ось у цей момент вона й прийшла. – Якщо двадцять четвертого прийняти не можете, зробіть зараз!
– Дама сіла в крісло і простягла мені руку. – Шановна, я за десять хвилин нічого не встигну. А о 13:00 прийде клієнтка за записом, – відповіла я. – Але я вже тут. Нехай вона зачекає! – Я працюю лише за записом. Жодних “живих черг”! Звільніть крісло будь ласка! – І не подумаю! – Я викличу поліцію! Коли дамочка покинула кабінет, я зателефонувала мамі. – Та ніяка вона мені не подруга. Працює у сусідньому відділі. Я похвалилася зробленим тобою манікюром на роботі, вона попросила телефон. Пробач, не думала, що вона так поведеться, – сказала мені мама. – Ти там тримайся! Тобі на мене скаржитися вона буде і докоряти, що погано виховала, – посміялася я у відповідь… Ні, ну зустрічаються ж такі настирливі тітки.