Ми з Артуром товаришували зі шкільної лави. Майже двадцять років були на одному рівні. Я по натурі виконавець, а Артур спритніший. Та й потяг до кар’єри в нього було закладено самою природою. Він і пробивніший був. Але при цьому, принаймні у спілкуванні зі мною, залишався тим самим простим хлопцем. Колись саме він допоміг улаштуватися до них у фірму. Доручився, допоміг швидше влитися в струмінь, пояснював, що треба було, допомагав, де міг. Я сам дуже старався, щоби не підвести друга.
Артур рвався робити кар’єру, і я часом жартував: – Ось злетиш вгору кар’єрними сходами і навіть підошв твоїх туфель видно не буде. Тоді ми були на одному щаблі. Потім Артур отримав перше підвищення. Суто символічне. Там лише назва посади була нова, а права та обов’язки залишилися тими самими. З цього приводу друг навіть гірко пожартував: – Такими кроками я до пенсії нічого не досягну. – Не будь скромним. Ти у нас талант, обов’язково проб’єшся на саму вершину! – підтримував я його. Незабаром Артур почав зростати на посадах більшими темпами.
Але кожен крок йому давався важко. Витрачав нерви і додавав сивого волосся у свою шевелюру. Але, при цьому, кожен його крок у кар’єрі був більшим за попередній. Настав день, коли на роботі мені вже не можна було називати його інакше, як Артур Сергійович. Причому це не він так зажадав, це я сам для себе так вирішив. Дружба дружбою, але субординація має дотримуватися. Поступово ми стали рідше зустрічатись.
Я не наполягав на часті зустрічі. Розумів, що тепер у нього і турбот більше, і часу на дружні посиденьки набагато менше. А місяць тому я дізнався про його чергове підвищення. Ні від нього, а від колег по роботі. Зателефонував, щоби привітати, він не відповів. Наступного дня підловив його до початку роботи, привітав і спитав: – Коли проставлятимешся? – Я зателефоную… Вже місяць минув, а він не зателефонував. Збулося моє пророцтво – мій друг злетів так високо, що не видно його туфель…