Ми з мамою жили бідно, навіть дуже. Але я бачив, як вона старалася. Вона не шкодувала себе і багато працювала, але грошей все одно не вистачало. Вона платила за квартиру, тож на їжу не лишалося. Щоразу, коли настав кінець місяця, то вона говорила: -Не можу я так тебе мучити, тобі ж нема чого їсти. -Мамо, все добре, я не голодний. -Ну як же не голодний, ти ж організм, що росте, а я не можу дати тобі того, що потрібно. Доведеться тебе віддати, бо я хочу тобі кращого життя. -Ні, матуся не віддавай мене, будь ласка, мені добре тільки з тобою.
Я боявся цих розмов. Я на той момент багато чув про дитячий будиноk, мені він здавався стр ашним місцем. Але настав той день, коли органи опіки навісили нас. Мамі було важко мене віддавати, вона сама плакала, але розуміла, що так краще для мене. Я так боявся перші дні в дитя чому будинkу, що навіть не розмовляв. Діти оцінювали мене, напевно, думали про те, чи можна мене ображати чи ні. Нас виводили гуляти як собак. Дехто намагався втекти, але їх завжди знаходили. Я теж хотів утекти, але охоронці бігли швидше, а потім боляче карали.
Поступово я потоваришував із хлопцями. Усі вони мріяли опинитися вдома, поряд із батьками. І ось за півроку мене покликали до директора, в кабінеті сиділа моя мама. Коли вона мене побачила, то обняла і почала плакати. Сказала, що не може жити без мене, знайшла іншу роботу, тож тепер забере мене. Того дня я був найщасливішим. Зараз сім’я та мама для мене не просто слова. Я без цього не можу жити.