Я довгий час працювала в одному магазині продавщицею, але потім мені запропонували попрацювати у них за своєю професією, а за професією я юрист. Єдине, ця робота мала на увазі часті відрядження, а такого я дозволити собі не могла через свого інфантильного хлопця. Моєму хлопцеві тоді було вже 28, але він поводився, як маленька дитина, постійно вимагав до себе уваги, нив з будь-якого приводу, не робив нічого без моєї чіткої інструкції.
Мені доводилося щоразу докладно розповідати йому телефоном, як варити сосиски. Не довго думаючи, я погодилася на нову роботу. Платили мені на цій посаді непогано, а крім того, я мала можливість удосконалитися у професійному плані. Загалом я працювала так добре, що мені запропонували роботу у столиці. Я розповіла про це хлопцю. Я сподівалася, що він знайде оптимальний вихід із ситуації, адже я не хотіла його залишати одного, і в той же час не хотіла пройти повз такий шанс.
Ну ти можеш сама переїхати, бачитимемося раз на два місяці, наприклад, – спокійно сказав мій хлопець, лежачи на дивані. – Тобто ти пропонуєш мені залишити тобі свою квартиру, та ще й самій сюди за місяць приїжджати? – А що? – знизав він плечима. Я зрозуміла тільки тоді, що з такою людиною мені не по дорозі. Я сказала йому зібрати речі та повертатися туди, звідки він і звалився на мою голову. Так, це було жорсткувато, але як по-іншому чинити з людиною, яка замість того, щоб дарувати крила, їх у тебе забирає?!