Вже близько місяця моя мати намагається додзвонитися до мене. Я ігнорую її дзвінки. Тоді вона надіслала СМС: “Як розумніша, я роблю перший крок до примирення. Подзвони!”. Я вирішила не дзвонити їй, а написати листа. “Ти робиш перший крок, не тому що розумніша, а тому що відчуваєш старість, що насувається, а з нею і самотність. Тебе штовхає на примирення страх, а не любов до дочки. Кохання до мене в тебе ніколи не було. Я впевнена, що нема й донині. Пам’ятаєш, ти подарувала нам, молодятам, бабусину квартиру? Подарувала на словах .
Оформити документи в тебе все не було часу. А потім весь час тицяла нам в очі: “Ви ж пам’ятаєте, в чиїй квартирі ви живете?!”. Адже ми справді повірили у твої слова, що квартира наша. Зробили там ремонт, поновили меблі. І коли всі свої заощадження вклали у твою квартиру, ти стала нами зневажати. Пам’ятаєш, як вимагала працювати на тебе на твоїй дачі? Пам’ятаєш, як, о дванадцятій годині ночі, ти зателефонувала і зажадала, щоб мій чоловік приїхав і полагодив тобі кран?! Чи бачите, він капає і заважає тобі заснути. А коли я спробувала тебе напоумити, накинулася на мене: “Замовкни! Виставлю надвір, будете у підвороні з малюком жити!”. Ти насолоджувалася своєю владою наді мною та моїм чоловіком.
Але всьому буває кінець. Настав кінець і нашому терпінню. Ми пішли жити з твоєї квартири до гуртожитку. А ти єхидничала: “Ось, ось. Вам саме місце жити з пацюками!”. Пам’ятаєш? Нині у нас своя квартира, син школяр, і в мене, і в чоловіка нормальна зарплатня. Але ти вже не та. Знаєш, що не сьогодні, то завтра по тобі потрібен буде догляд. Можу порадити, віддати свої квартири в дар державі, а натомість нехай вона забезпечить тобі ліжко-місце у якійсь богадільні. А на мене навіть не розраховуй. Ні ти, ні твої квартири мені не потрібні.