Я була в ступорі, коли мій чоловік повернувся з роботи і сказав: -Ми роз лучаємося. -В сенсі? -У мене є інша. Тож звільняй квартиру. -А як же діти? -Забереш їх із собою. Квартира справді належала чоловікові Васі. Він одержав її від своєї бабусі, а за роки шлюбу не прописав там ні мене, ні дітей. Одна б я змогла десь прожити, але як це зробити з дітьми? Наталці 3 роки, а Івану всього рік. На роботу я вийти не можу, оскільки за сином потрібен постійний догляд.
Я поки що не виїхала з квартири. Понад те, подала на аліменти. Коли чоловік дізнався про це, він був лютий: почав викидати мої речі з квартири. -Дітей хоча б пошкодуй! Куди ми підемо? -Мені все одно. Ще й на аліменти подала! -А як же мені бути? Дітей потрібно годувати і одягати. -Це вже твої проблеми. Ви маєте 3 дні, щоб з’їхати звідси. Я зателефонувала до своєї двоюрідної сестри, але вона сказала, що й так тулиться в однушці зі своєю родиною.
Батько за хворів, тож приїхати за нами поки що не міг. Свекруха бачити мене не хотіла. Мені навіть здається, що все це – її рук справа. Свекруха ненавиділа мене з першого дня. Звісно, налаштовувала сина проти сім’ї… Але як мені тепер бути? Виходу в мене немає. А що буде завтра – взагалі стр ашно уявити.