Ми з чоловіком дуже багато працювали, щоби придбати власне житло. Це зайняло цілих десять років. Ми багато років тулилися на орендовану квартиру, гроші накопичували, щоб виконати мрію. У нас у обох батьки були бідними, не було кому нам допомогти. Зрештою ми здійснили нашу мрію та придбали трикімнатну квартиру. Ми облаштували там все на власний смак. У нас донька одна була, ми їй хорошу освіту забезпечили.
На жа ль, мого чоловіка не стало рано, і він не побачив, як дочка заміж вийшла. Чоловіка вона знайшла гідного та забезпеченого. Весілля грали за гроші батьків нареченого. А потім вони допомогли молодій сім’ї та придбали для них двокімнатну квартиру. Десять років жили вони у цій квартирі. У доньки троє дітей. Вони виросли, місця тепер усім мало. Нещодавно дочка зробила мені пропозицію – помінятися квартирами, мовляв, я пенсіонерка, мені багато місця не потрібно.
Але ця квартира пронизана для мене спогадами про чоловіка, ми так намагалися, щоби її придбати, чому я її повинна віддавати? Справа в тому, що дочка із зятем дуже добре заробляють, якби вони менше літали на відпочинок і харчувалися рідше в ресторанах, я впевнена, що за роки два вони легко нагромадили б на квартиру.