Я спілкуюся практично з усіма колегами на роботі. Більше того, з деякими маю багато спільних інтересів, отже, багатьох я можу навіть подругами назвати. Серед усіх колег я єдина, яка мешкає з батьками. Вони вже старенькі, і я, разом із чоловіком та донькою, проживаю в їхній троячки. Батьки виділили для нас дві кімнати, оскільки донька вже підросла, і їй теж потрібен свій простір. За розповідями моїх подруг з роботи, вони всього досягли самі. Маша, наприклад, каже, що вона взагалі з нуля починала. Навіть коли винайняла квартиру, вона була порожньою:
Маша купувала все, починаючи з чашки з ложкою. Коли ми вирішуємо зустрітися і провести час разом, подруги не дають один одному проходу у тому сенсі, що кожен хоче організувати чергову вечірку вдома. Таке собі я не можу дозволити. По-перше, квартира батьків, та й лягають вони спати дуже рано – незручно якось. Нещодавно я почала замислюватися про своє життя. Здається, ми живемо непогано: нормально заробляємо, відкладаємо гроші доньці на інститут, можемо дозволити собі відпочивати за кордоном. Ось тільки мене дуже бентежить той факт, що я досі живу зі своїми батьками. Мене не залишає думка щодо того, що потрібно у своєму житті щось змінювати.
Брати квартиру в кредит не хочеться: зарплата у нас не так висока, щоб платити відсотки банку. Але ще одна проблема: батьки нам нічим не допомагають. Комусь із колег батьки свого часу подарували машину, комусь допомогли з першим внеском тощо. Зараз я намагаюся менше відвідувати корпоративи чи вечірки, оскільки мені стає дуже незручно під час розмов щодо того, хто чого досяг і чого планує в житті. Що я можу їм розповісти? Що живу з батьками і що купити свою квартиру – це якась нездійсненна мрія? Краще сидіти вдома, ніж почуватися незручно.