До міста ми з сестрою переїхали разом: я вступила до університету, а вона до коледжу. Спочатку ми жили зі своєю бабусею, але невдовзі вона вирішила, що хоче переїхати до села – до наших батьків. У нас там був величезний будинок із городом – рай для бабусі. Ми залишилися жити у її двійці. Я працювала, ми з усім справлялися, все йшло добре, але на четвертому курсі сестра оголосила, що вагітна від свого одногрупника. Невдовзі вони розписалися. Весілля не робили, оскільки незабаром мав з’явитися малюк – а зайвих грошей не було.
Мені здавалося, що вони живуть зі мною в квартирі бабуси тимчасово, і як тільки малюк з’явиться на світ – вони з’їдуть, як мінімум, до батьків Володимира. Або, у крайньому разі, до наших батьків. Але ні! Вони не просто залишилися, але ще й вирішили, що я маю звільнити квартиру. Я дізналася про це, коли почула їхню розмову на кухні. А ініціатором виступав Володимир, який умовляв сестру вигнати мене з дому. Ось це нах абство! Сам прийшов до нас у будинок, ми його прийняли – а тепер він вирішив посварити мене з рідною сестрою та ще й вигнати?
Можливо, це було для нього природно, адже за душею він не мав жодного гроша, батьки – бідні, а отримати квартиру в його становищі – було б дуже привабливо. Ось тільки він не уявляє, на що я готова заради того, щоб відстояти свої права. Та й навіщо мені боротися, адже я тут живу, у цьому районі я все знаю, тут живуть мої друзі, робота поряд! До того ж вони забули один важливий момент: бабуся вже заповідала квартиру мені. Дійдеться до суду – самі вилетять звідси.