У мене в руках була купюра у розмірі 50 євро – і я ніяк не могла вирішити, що мені робити з нею. Того дня я мала надіслати доньці посилку, вклала туди свій традиційний набір: каву, макарони, олію, цукерки. Звісно, грошей я теж відправляла – 750 євро. Під час останньої телефонної розмови донька скаржилася, що нема на що купити чобітки внучці. Зрештою вирішила, що цей місяць я колись протримаюся – і засунула ці 50 євро в загальний конверт… Я вже 10 років живу в Італії. Зараз мені майже 60. На батьківщині в мене залишилися 30-річний син та 35-річна донька. Кожен з них має двох дітей. Саме заради своєї великої родини я поїхала на заробітки.
Одружившись, син перебрався до своєї дружини, мешкає з її батьками. Розумію, що йому дуже непросто. А донька привела зятя до нас додому. В Італії мене часто виручала кума, яка спочатку допомогла мені з усім: і з житлом, і з роботою. Але різниця між нами полягала в тому, що у Олі допомагати комусь не було потреби: вона приїхала сюди заробляти собі на старість. У Олі є син, але він висококласний юрист, і грошей точно не потребує. А мій син постійно змушений вислуховувати закиди сватів щодо того, що він не чоловік, якщо не може забезпечити себе та свою сім’ю житлом. Коли я розповідаю про свої переживання Олі, вона каже, що я поступово божеволію. Мені вже 58, і мені слід думати лише про свою старість.
Якщо я зараз оратиму з ранку до вечора, аби купити дітям по квартирі, то на старості років обов’язково залишуся ні з чим. Повернуся на батьківщину і ніхто з дітей не притулить мене. Можливо, вона і має рацію. Але мені не хочеться вірити у таке майбутнє. Наступного місяця знову відправлю доньці все – до останніх 50 євро. Зроблю все , що від мене залежить …