Із чоловіком ми прожили 20 років. Побачили всяке, все терпіли. Але ось, коли йому стукнуло 43, і він обрав речі і сказав, що йде до Леси, бо дуже любить її. Виявилося, що Леся має будинок, і він переїжджає до неї. Відремонтують його і заживуть щасливим життям. Звичайно, мені було дуже прикро це чути, але як тільки за ним зачинилися двері – мені якось полегшало. Я сіла на диван і почала згадувати наше життя. Жили ми спершу з його мамою. У свекрухи були свої закони, і тому я по хаті ходила як по струнці. Більше того, я була зобов’язана орати на городі.
Територія була великою – роботи всім вистачало. Коли чоловік отримав від заводу квартиру, я чекала вже на другу дитину. Ми переїхали – але чомусь не стало легше. Чоловік почав випивати, а домашні справи повністю лежали на моїх плечах. Якщо він повертався додому пізно вночі і починав розпускати руки, я брала дітей і їхала до свекрухи. Він приходив за кілька днів, вибачався зі сльозами на очах, я прощала – і ми знову поверталися до нормального життя. Навіщо я все це терпіла – гадки не маю. Але з упевненістю можу сказати, що перша розлучення точно б не запропонувала… І ось, у чоловіка почалося нове життя. Не знаю, що з ним зробила Леся, але він змінився до невпізнання.
Перестав пити, справді відремонтував будинок, няньчився з онуками своєї нової коханої жінки. Щодо наших дітей, то вони й не прагнули з ним зустрічатися. У пам’яті були ще свіжі ті вечори, коли батько повертався додому п’яним і підіймав руку. Через кілька років після його відходу я зустріла чоловіка. Оскільки діти вже виросли та поїхали до міста, ми почали жити у нашому будинку. Ось тепер я щаслива і чимось вдячна своєму колишньому: адже якби він не пішов тоді, навряд чи кожен із нас знайшов би своє щастя.