Коли я влаштувалася на роботу на посаді заступника начальника, моєї радості не було меж. Але тривала ця радість не дуже довго. Незабаром виявилося, що я потрапила в справжнє пеkло. Гаслом мого начальника була фраза: “Ні хвилини вільного часу”. Коли я вступила на роботу, начальник дав мені лише один місяць, щоб поринути у всі процеси та познайомитися з колективом. Через місяць начальник влаштував мені іспит. У ході цієї години виявилося, що крім основних завдань, у мене є ще один обов’язок: я маю стежити за тим, щоб не було жодних чаювань, перекурів, порожньої балаканини…
Більше того, я маю записувати до блокнотика всіх, хто провинився, адже в компанії є спеціальна таблиця штрафів: до кінця місяця можуть відняти половину зарплати. Я не могла зрозуміти такого підходу: адже можна просто поставити завдання і співробітники будуть зобов’язані його виконувати. Яка тобі різниця, наскільки часто вони курять чи п’ють чай? Головне, щоб було виконано завдання! Але начальник сказав наступне: якщо він задасть якусь норму, то навряд чи хтось намагатиметься зробити більше за норму. А йому, звісно, потрібні надзусилля!
Пізніше до моїх обов’язків додався ще один пункт: це я мала смикати працівників у вихідні в тому випадку, якщо вони не перестрибнули норму. -А якщо вони всі виконали, то навіщо їх смикати? -Не важливо: придумай якусь проблему, постав завдання – нехай працюють! Мене вистачило на чотири тижні: я написала заяву за власним бажанням. Мені здається, що робота не повинна бути каторгою за жодних умов – якою б високою не була зарплата. Але дивує мене зовсім інше: у компанії є люди, які працюють уже п’ятий-шостий рік. Отримують копійки, але оруть як коні! Дивовижні люди…