Свого часу чоловік мій часто їздив на заробітки. Він добре заробляв, бо був бригадиром. Ми вирішили, що нам, як батькам, необхідно подбати про дітей, тому ми потурбувалися про те, щоб коли вони виросли, у них було власне житло. Спочатку ми придбали дві земельні ділянки біля нашого будинку, а потім на них збудували два однакові будинки. Діти стали жити там, коли створили свої сім’ї.
Поки чоловік працював, ми нічого не потребували, навіть дітям іноді допомагали копійкою. Але тепер ми звичайні пенсіонери, на пенсію та на город одна наша надія. Я розраховувала, що на старості років діти допомагатимуть нам. Але після недавньої ситуації я зовсім не впевнена, що вони про нас подбають. Нещодавно захворів Микола, його госпіталізували до лікарні. Це все сталося якраз у період збирання врожаю. Я лежала з чоловіком у лікарні, доглядала його, попросила, щоб діти доглядали за врожаєм, зібрали картоплю. Але коли приїхала, то побачила, що нічого зроблено не було.
Вони знайшли виправдання, щоби нічого не робити. Довелося найняти людей, щоб зібрали картоплю. Здоров’я вже не дозволяє нам із чоловіком займатися городом. Але найсумніше те, що за час перебування в лікарні вони жодного разу не відвідали рідного батька. У нас із чоловіком є велика сума накопичених грошей. Взагалі, ми планували подарувати її дітям, але тепер вирішили зберегти для себе.